“Українська лексикографія” icon

“Українська лексикографія”




Скачать 189.02 Kb.
Название“Українська лексикографія”
Дата конвертации13.05.2013
Размер189.02 Kb.
ТипДокументы


“Українська лексикографія”




ЛЕКСИКОГРАФІЯ (грец. λεξικογραφία, від λεξικόν — словник і γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов’язана з лексикологією. Лексикологія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос , тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.


Староукраїнська лексикографія. До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: «О именЂхъ и гл̃емыхъ жидовьскымь ıазыкъмь», «РЂчь жидовьскаго ıазыка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов’ян. слова: «Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных» та ін., розкривається символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познаваıємомь въ писаныхъ рЂчемь», де перекладено малозрозумілі старослов’ян. лексеми. На Русі перекладали також греко-візант. тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 — 17 ст. Перший церковнослов’ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов’ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр. абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.

Етапним в історії укр. лексикології став перший друк, словник — «Лексисъ сирЂчь реченія въкратцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам’ятці — 1061 словникова стаття. В реєстрі — церковнослов’ян. слова, перекладені староукр. літ. мовою, тому ця праця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі...» уперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’ян. книг Біблії і творів правосл. патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується у зв’язку з прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Тех. засіб розмежування реєстру й перекладу — кома — дуже невиразний, бо часто застосовується й між словами в перекладній частині. Багатозначні вокабули й лексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількома еквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів «и тыж», «албо», «или», «и» та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям етимології реєстрового слова, зіставленням слов’ян, лексем з грец. та латинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано. Неоціненне значення в історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 (2-е вид. — 1653, у Кутейнській друкарні під Оршею в Білорусі). Тематично книга розділена на дві частини: 1. «Лексиконъ» — диференційний церковнослов’ян.-укр. словник; 2. «...Имена свойственная» — зібрання тлумачень власних назв (імен, топонімів) та перекладів апелятивів неслов’ян. походження. У словнику майже 7 000 статей, у т. ч. близько 1400 онімів. Памво Беринда найповніше в староукраїнській Л. здійснив екземпліфікацію і точну паспортизацію вокабул. Реєстрове слово подається в звичайній для того часу формі (імена — в наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч.). Перекладна частина праці Памва Беринди — одне з найбагатших зібрань укр. лексики кін. 16 — поч. 17 ст. Переклади зроблено загальнонар. чи літ. відповідниками. Ряд статей у «Лексиконі» мають характер енциклопедичних. Автор нерідко пояснює слова, особливо іншомовні, розкриваючи їхню етимологію. Зібрання етимології бібл. онімів у «Лексиконі...» — одне з найбільших у європ. лінгвістиці 17 ст. Уперше в укр. Л. Памво Беринда вказує на метафор. й образне вживання слова за допомогою позначок «переноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.» тощо. По суті першим у східнослов’ян. Л. автор вводить грамат. ремарки й відсилання (ремарка — «зри», «зр.»). Застосовуючи орфогр. норми Мелетія Смотрицького, він сприяв правописній стабілізації староукр. літ. мови. «Лексиконъ...» Памва Беринди — найвище досягнення укр. лексикографії старої доби. Значним явищем в укр. Л. була анонімна рукописна праця серед. 17 ст. «Синоніма славеноросская» — перший укр. словник активного типу (тобто з укр. реєстром), укр.-церковнослов’ян. лексикон, укладений на Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона...» Памва Беринди, гол. чин. першої його частини. На основі кількох статей книги автор укладав одну статтю чи навпаки — на основі однієї статті «Лексикона...» — кілька нових. У «Синонімі...» бл. 30 вокабул не перекладено, отже, праця не завершена. У реєстрі пам’ятки бл. 5 000 вокабул, розміщених за абеткою у прийнятих в староукр. Л. вихідних формах. Вокабули не відокремлені від перекладу розділ, знаками, ремарок немає (крім відсилання «зри»). Наст. етап у розвитку староукр. Л. тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який у кін. 30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов’янський (східнослов’ян. редакції укр. підредакції) словник. Його реєстр базується на праці італ. лексикографа епохи Відродження А. Калепіно. Звідси взято й граматичні та ін. ремарки. «Лексиконъ латинскій» — найбільша лексикогр. праця, створена в Україні за минулі століття: налічує 27 000 статей. Обравши для перекладу церковнослов’ян. мову свого часу — цю міжслов’ян. писемну мову, автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості лат. мови. У тих випадках, коли вокабули не мали еквівалентів у звичайній (конфесійній) церковнослов’ян. мові, Єпіфаній Славинецький наводив відповідники з рідної української, створював нові слова за укр. й церковнослов’ян. зразками, кальки, залучав запозичення, тлумачив такі лексеми. Перекладну частину дуже збагатили укр. лекс. еквіваленти й тлумачення, вміщені іноді поряд із церковнослов’янськими. Велика кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної культури, медицини, ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена тільки укр. еквівалентами. Хоч «Лексиконъ латинскій» залишився в рукопис, списках (найдавніший датовано 1642), він став базою для створення нових вітчизн. і зарубіж. словників.

У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) — церковнослов’ян.-лат. словник (бл. 7 500 статей). Осн. джерело вокабул «Лексикона словено-латинского» — «Лексиконь...» Памва Беринди. Автори використали також польс.-лат.-грец. словник польс. філолога Г. Кнапського. У реєстрі «Лексикона...» Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського засвідчується чимало укр. лексики. Це — одне з найб. зібрань церковнослов’ян. лексики 17 ст. У Москві Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикогр. працю — «Книга лексиконъ греко-славено-латинскій» (дата створення невід.; в рукопису). До староукр. періоду примикає творчість лексикографа поч. 18 ст. І. Максимовича, який уклав великий лат.-церковнослов’ян. (укр. редакції) словник «Dictionarium latino-slavonum» (1724, залишився в рукопису).


^ Українська лексикографія кінця 18 ст. — 1917.


З появою нової укр. л-ри та літ. мови на нар. основі починається новий період в укр. Л. її основою в 19 ст. стала укр. жива розмовна та літ. мова. Збільшується кількість видаваних словників. До «Енеїди» І. Котляревського 1798 Й. Каменецький додав укладене ним «Собраніє Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало 972 слова. Тут подано чимало й таких специфічно укр. слів, яких немає в «Енеїді». Напр., тільки серед 77 слів на літеру «Б» їх 23: Байбакь «сурокъ», Баглаи «лЂнь», Байбаракъ «крытый тулупъ», Барканъ «заборъ», Биндюга «роспуски» тощо. Тому можна гадати, що укладач мав дещо ширшу мету, ніж допомогти читачам «Ене’щи» зрозуміти мову твору. У 3-му вид. «Ене’щи» 1809 І. Котляревський до цього словника додав ще 153 слова і змінив його назву на «Словарь Малороссійскихъ слов, содержащихся в „Энеиде..."».

Практика диференц. словничків-додатків до укр. видань у 1-й пол. 19 ст. набуває значного поширення. Виходять: «Словарь малороссійскаго языка» (218 слів) при «Опыте собранія старинных малороссійскихъ пЂсней» М. Цертелєва (1819), «Словарь» (понад 500 слів) при зб. «Малороссійскія пЂсни» М. Максимовича (1827, у вст. частині до «Словаря» автор висловлює думку про потребу підготовки докладного укр. словника), «Объяснительный словарь» (бл. 450 слів) при 1-му вид. «Наталки Полтавки» І. Котляревського в «Украинском сборнике» (1838), «Объясненіе непонятныхь для Великороссіянъ Южнорусскихъ словъ и вираженій» (260 слів) при вид. «Думки и пЂсни та шче дешчо» А. Могили (Амвросія Метлинського, 1839), «Словник малозрозумілих слів руських», доданий П. Жеготою до 2-го тому його зб. «Пісні руського народу в Галичині» (1840) тощо. Такі словнички під назвою «Объясненіе неудобопонятныхъ южнорусскихъ словъ» прикладалися до кожного номера журн. «Основа» (1861 — 62). У ряді видань пояснення специф. укр. лексики подавалося у виносках, як у збірниках «Украинскіе народныя пЂсни» М. Максимовича (1834, 156 слів), «Малороссійскіе и червонорусскіе думы и пЂсни» П. Лукашевича (1836) та ін. Диференц. словнички-додатки відігравали допоміжну роль. Розвиток укр. л-ри і культури вимагав створення докладного загального укр. словника. Тому й на Наддніпрянщині, і на Наддністрянщині з поч. 19 ст. значно активізується лексикогр. робота: укладанням перекладних — переважно укр.-рос., укр.-польс., нім.-укр. словників займаються не тільки філологи, а й письменники, історики, вчителі, громад, діячі. Першими з’являються (проте ще не окр. виданнями) «Краткій малороссійскій словарь» О. Павловського як окр. глава 2-ї частини його «Грамматики...» (1818) та «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія» І. Войцеховича в «Трудах Общества любителей росийской словесности при Московском университетЂ» (1823). У Петербурзі над новим словником укр. мови працює О. Павловський. І. Вагилевич на початку 30-х pp. за зразком відомого серб.-нім.-лат. словника В. Караджича опрацьовує великий укр.-польс.-нім.-латинський, а після того ще й укр.-нім.-латинський словники. Водночас на Прилуччині працює над укр.-рос. словником П. Білецький-Носенко, а в Курську, потім Полтаві над аналогічним словником — Л. Боровиковський (1806 — 89). Й. Скоморовський (1815 — після 1891) на Тернопільщині укладав 5-томний укр.-польс. словник, а К. Скоморовський (1820 — 66) — нім.-укр. словник. Т. Витвицький з Городенщини у 1849 підготував до друку польс.-церковнослов’ян.-укр. словник (бл. 20 000 словникових статей). Над великим укр. словником трудився вчитель І. Лаврівський (1778 — 1843), а над нім.-укр. словником — Ю. Лаврівський (1821 — 73) і т. ін. Проте весь цей доробок з різних причин лишився в рукописах. Досі з нього опубл. лише «Словарь малороссійскаго нарЂчія» О. Павловського (1826; А — Бякоть) та «Словник української мови» П. Білецького-Носенка (1966), «Словарь украинского наречия» Ф. Шимановича (1995), «Словник польсько-церковно-слов’янсько-український Теодора Витвицького з половини XIX сторіччя» (1997).

З 2-ї пол. 19 ст. з’являються загальномовні укр. словники серед, обсягу. Першим з них був «Словарь малорусскаго нарЂчія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літери А-3, бл. 6 000 слів), далі «Словарь малороссійскихь идіомовъ» М. Закревського (1861, 11 127 слів). «Опытъ южнорусского словаря» К. Шейковського передбачався як кількатомна праця, проте вийшло лише три випуски: т. 1, в. 1 (А — Быяк), 1861, та т. 5, в. 1 — 2 (Т — Ф), 1883 — 86. У словнику трапляються невдалі пояснення реєстрових слів, часто вони надто розтягнені, має місце надмірний етнографізм. Для сприяння культур, розвитку в Галичині О. Партацький у 1867 видав двотомний «НЂмецко-руский словарь», у якому бл. 30 000 нім. слів пояснено одним чи кількома укр. відповідниками, серед яких значна кількість західноукр. діалектизмів, слів з язичія, кальок з нім. мови самого укладача, особливо у галузі наук, термінології. У передмові до т. 1 подано коротку характеристику найважливіших фонет. та морфол. рис укр. мови.

У 1873 вийшла «Словниця української (або югово-руської) мови» Ф. Піскунова, у реєстрі якої бл. 8 000 слів, серед них чимало штучних та вигаданих типу дадій «датель», дадійка «дательница». Реєстр 2-го вид. цього словника під назвою «Сповнюсь живої народної, пісьменної і актової мови руськихъ югівщанъ Російської і Австрійско-Венґерської цесарії» (1882) розширено до 15 000 слів переважно за рахунок «актової мови», взятих із словника М. Закревського. Першим рос.-укр. словником був «Опыть русско-украинскаго словаря» М. Левченка (1874, 7600 слів). Він зіграв важливу роль у культур. житті укр. народу. Л. Чопей у Будапешті опубл. «Русько-мадярский словарь» (1883), реєстр якого становив бл. 20 000 слів, значна частина яких — діалектизми переважно центр, р-нів Закарпаття. Цей словник був першим джерелом інформації про закарпатоукр. говори. Цінним надбанням укр. Л. і взагалі укр. культури став «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехівського і С. Недільського (т. 1 — 2, 1885 — 86). У ньому широко представлена як зафіксована в худож. л-рі, так і діал. лексика (понад 64 000 слів). Укр. слова передаються пристосованим до західноукр. умов правописом П. Куліша — желехівкою, що в Галичині й на Буковині набула майже заг. поширення і проіснувала аж до поч. 20-х pp. Словник Є. Желехівського і С. Недільського не втратив свого наук, значення досі; у 1982 в Мюнхені О. Горбач перевидав його в трьох частинах.

Серед лексикогр. праць 19 ст. певне місце займають словники церковнослов’ян. мови: «Приручний словарь славено-польський ілі собраніє реченій славенских в кнігах церковних, на язик польскій толкованих», що видано під криптонімом ...ij (Й. Левицький, 1830; укладений на основі «Лексикона...» Памва Беринди), «Церковний словарець до поясненя часто употребляемых слів в священних книгах церковних» В. Чернецького (1889), «Старославянскій-оугорскій-русскій-нЂмецкій словарь кь священному писанію» О. Кубека (1906). А. Петрушевич укладав великий етимол. словник усіх слов’ян. мов у порівнянні з ін. індоєвроп. мовами, який залишився в картотеці і зберігається в Б-ці РАН в Санкт-Петербурзі.

Арготичну лексику подають праці «Невли» В. Іванова (1883), «ДЂдовска (жебрацка) мова» Костя Вікторина (К. Студинського, 1886), «Лірники» В. Боржковського (1889), «Лірники» В. Гнатюка (1896), «Отголосок лирницкого языка» Ф. Николайчик (1896), «Черниговские старцы (псалми и криптоглосон») П. Тиханова (1900), «Kumać po lembersku. Przyczynek do słownika lwowskiej gwary złodziejskiej» Й. Яворського (1901), «Кобзари и лирники» О. Малинки (1903). У 2-й пол. 19 ст. з’являються словники до окр. писемних пам’яток: «Объяснение невразумительных слов, встречающихся в летописи Самовидца и в приложениях к ней» О. Левицького (1876). Задовго до нього, у 1808, В. Ломиковський уклав «Словарь малороссійской старины» (надр. 1894).

«Дитяча мова» представлена в словничках «О детском языке» Л. Ященка («Основа», 1861, кн. 8; 45 слів), «Еще о детских словах» І. Новицького («Основа», 1862, кн. 9; 37 слів), «Дітські слова в українській мові» І. Франка («Світ», 1881, № 7; 61 слово).


^ Українська лексикографія 1917 — кінця 20 ст.


Розвиток Л. у тій частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Перший етап 1917 — поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним розвитком Л. за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131; особливо багато — 1918 та в часи українізації), зумовленим становленням укр. державності і, відповідно, виходом укр. мови на держ. рівень. Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за наук. рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, — перекладні рос.-укр. і рідше укр.-рос., здебільшого спрямовані на задоволення практ. потреб соціального і вироб. життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося термінол. словників. По-друге, прагненням відшукати і максимально повно подати народну, питомо укр. лексику (звідси, зокрема, насичення укр. частини статті в перекл. словниках не тільки синонімічними, а й численними видовими найменуваннями) або, в разі потреби, створювати слова з морфем укр. мови, а не запозичати з ін. мов. Напр., до слів рос. реєстру паз і шпунт пропонувалося ґара, до контакт — дотик, до рефлектор — відбивач, до фильтр — цідило, до форсунка — прискавка, до шланг — кишка, до холостой (ход та ін.) — яловий тощо. Такі укр. відповідники здебільшого не закріпилися у вжитку. Проте низка слів — вимикач, двигун, літак, косинець, родовище, струм та ін. — увійшла до нормат. термінології. У цьому пуризмі укладачі орієнтувалися і на практику деяких ін. європ. мов, передусім нім. та чеської, в яких переведення іншомов. слів на рідномов. грунт становило одну з гол. засад формування нац. літ. мов. Осн. лексикогр. роботу проводили такі організації та установи: Комісія для складання словника української живої мови при УАН (у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського та ін.); термінол. словниками займалося Т-во шкільної освіти в Києві (1917), з 1918 — 19 — Термінол. комісії Укр. наук, т-ва в Києві та УАН, на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 — Інститут мовознавства). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні укр.-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, 1920, А — К, бл. 8200 слів), який був задуманий як доповнення до «Словаря...» за ред. Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали ін. знач.; «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка: 1924 його перевид. фотоспособом у Берліні в двох томах та 1925 — в одному томі малого формату, у 1927 — 28 здійснювалося його перевидання під назвою «Словник української мови» за ред. і з доповненнями С. Єфремова та А. Ніковського (вийшли т. 1 — 3 по літеру Н, потім видання було припинено), вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та ін.; б) перекладні загальномовні рос.-українські: «Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1 — 2, 1918, бл. 35 000 слів), який кілька разів перевидавався; «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (1926); «Російсько-український словник» ВУАН (відомий також під назвою «Академічний словник») за ред. А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського, що створювався членами Комісії для складання словника живої укр. мови і лишився незавершеним у зв’язку з політ. подіями: протягом 1924 — 33 вийшло окр. випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох. Незважаючи на певну недоопрацьованість укр. частини словника щодо адекватності перекладу та нормативності вживання (без належних семант. і стиліст. коментувань), він лишається багатим зібранням укр. лексики, а за обсягом укр. синоніміки значною мірою компенсував відсутність синонім. словника. Вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова, Г. Сабалдиря та ін., 1925 перевид. словник М. Уманця і А. Спілки; в) термінол. і галузеві словники, переважно рос.-українські (за П. Горецьким, лише термінол. словників вийшло 83) — мед. термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), природничі (X. Полонський та ін.), ботанічні (О. Яната і Н. Осадца, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та ін.), зоологічні (М. Шарлемань та ін.), хімічні (О. Курило, С. Зенкевич та ін.), фізичні (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та ін.), геологічні (П. А. Тутковський, П. Василенко та ін.), технічні, механічні, будівельні (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л. Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Будда та ін.), математичні (Ф. Калинович та ін.), юридичні (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та ін.), ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К. Туркала; В. Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич — укладачі найповнішого і найдокладнішого словника), військ, справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П. Горецький та ін.) та ін. Серед цих словників слід згадати, зокрема, «Словник ботанічної номенклатури (проект)» (1928, лат.-укр. з укр. покажчиком, понад 25 000 укр. назв), багатий на синоніміку; г) з-поміж ін. типів словників виділяються «Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А — Ж); «Німецько-український словник» І. Шаровольського (1927, бл. 20 000 слів), правописні словники (Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов), кілька словників іншомов. слів (3. Пиптенко, Г. Бойків, О. Ізюмов та ін.).

Другий етап охоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. і характеризується: по-перше, помітним звуженням словникар, роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти укр. мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням укр. лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з нар. мови, «саморобних» відповідників з укр. коренями замість іншомов. слів тощо). Це діялося насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» та «шкідництвом на мовному фронті» і відповідних офіц. настанов «не вносити штучної відмежованості української мови від російської». Словники укр. мови стали вже розумітися як лексикони не нац. мови в цілому, а вужче — тільки нормалізованої літ. мови. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. У 1934 — 35 для «виправлення» справи випущено термінол. бюлетені (мед., матем., бот., фіз., виробничий), а для школи — кілька невеликих рос.-укр. галузевих словників. Осн. загальномовні словники цього періоду: «Російсько-український словник» (1937, бл. 45 000 слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.), орієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу» лексику обох мов. Такої ж назви словник 1948 за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського, значно повніший за обсягом (бл. 80 000). У цих словниках закладено осн. лекс. норми тодішньої і пізнішої укр. літ. мови, які здебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів (особливо в словнику 1948: безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка, різвий, добро пожалувати! та ін.) і деяких ін. категорій слів та окр. слів, які викликають дискусії ще й тепер.

Третій етап розвитку Л. (кін. 50-х — кін. 80-х pp.) характеризується: по-перше, значним розширенням словникар, роботи і появою ряду як традиційних для укр. Л., так і нових типів словників; по-друге, певним послабленням ідеол. тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в різні роки). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1 — 6, 1953 — 63) — найповніший до 70-х pp. словник укр. мови (бл. 122 000 слів), з великим ілюстрат. матеріалом (проте наявність у ньому явних русизмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати, розлюбезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулися практики поперед, років); «Українсько-російський словник» (1-е вид. 1964, за ред. В. Ільїна, бл. 65 000 слів); «Українськоанглійський словник» М. Подвезька (1957, бл. 60 000 слів) і «Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1 — 2, кн. 1 — 3, 1958 — 60, бл. 100 000 слів); «Німецько-український словник» В. Лещинської та ін. (1959, бл. 50 000 слів); «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) О. Андрієвської і Л. Яворської (кожен бл. 50 000 слів), «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1-е вид. 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський) — один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників (бл. 120 000 слів); «Англо-український словник» М. Подвезька і М. Балли (1974, бл. 65 000 слів); «Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (1983, 43 000 слів); «Чесько-український словник» (т. 1 — 2, 1988 — 89, бл. 80 000 слів) та ін.; б) тлумачний «Словник української мови» в 11 томах (1970 — 80) — найповніший і найдокладніший на сьогодні словник укр. мови (понад 134000 слів); в) термінол. словники — переважно російсько-українські, організацію створення яких покладено 1957 на Словникову комісію при АН УРСР під кер. Й. Штокала, а з 1969 — на Комітет наукової термінології АН УРСР. З 1959 по 70-і pp. видано бл. 30 галуз. рос.-укр. словників, серед яких виділяються «Російсько-український технічний словник» (1961, 80 000 слів-термінів) і «Російсько-український сільськогосподарський словник» (1963, понад 32 000 слів). З одномов. термінол. словників та енциклопедій передусім слід назвати «Енциклопедію кібернетики» в 2 томах (бл. 1800 термінів), видану Гол. редакцією УРЕ 1973; г) фразеол., пареміогр. і под. словники: у 1960 — 80-х pp. вийшло кілька словників — як одномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін., найповніший з них «Фразеологічний словник української мови», т. 1 — 2, 1993, бл. 10 000 одиниць), так і перекладних (рос.-укр. І. Виргана і М. Пилинської, укр.-рос. і рос.укр. І. Олійника і М. Сидоренка, англо-укр. К. Баранцева, нім.-укр. В. Гаврися і О. Пророченко), словники крилатих слів А. Коваль і В. Коптілова, збірки нар. загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина, а також кілька великих збірок укр. прислів’їв та приказок (див. Прислів’я)’, ґ) діалектні словники, укладання яких активізувалося з 50-х pp.: вийшли словник полтав. говірок В. Ващенка, поліських — П. Лисенка, бойківських — М. Онишкевича; виходять матеріали до словника буков. говірок та ін.; на часі створення заг. (зведеного) словника укр. говорів; д) істор. та етимол. словники: «Словник староукраїнської мови 14 — 15 ст.» (1977 — 78, за ред. Л. Гумецької). В ІМ НАН України триває робота над «Етимологічним словником української мови» в 7 томах (опубл. т. 1 — 3 по літеру М, за ред. О. Мельничука, 1982 — 89); е) власних назв словники — укр.-рос. і рос.укр. «Словник власних імен людей» (кілька видань за ред. С. Левченка, потім Л. Скрипник); словник-довідник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986); «Довідник українських прізвищ» Ю. Редька (1969); «Словник українських псевдонімів і криптонімів» О. Дея (1969); «Словник гідронімів України» (1979); «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (1985) та ін.; є) орфогр., орфоеп. і под. словники: орфогр. словники І. Кириченка, М. Стефанцева, С. Головащука, А. Бурячка; «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, Т. Зайцевої, І. Назарової, М. Пещак, В. Русанівського (1975, 1976; бл. 114 000 слів), ств. на основі 2-го вид. «Українського правопису»; «Словник наголосів» (1959, 1964) та «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984); «Українська літературна вимова і наголос» (відп. ред. М. Жовтобрюх, 1973), словники-довідники з культури мови (див. Ортологія); ж) словники, що відображають системні відношення в лексиці: словники синонімів А. Багмета, П. Деркача, фразеол. синонімів — М. Коломійця і Є. Регушевського, найповніший з них — «Словник синонімів української мови» у 2 томах, підготовлений в ІУМ НАН України (бл. 9 200 синонім, рядів, не опубл.); «Словник антонімів» Л. Полюги (1979); «Словник паронімів української мови» Д. Гринчишина і О. Сербенської (1986); з) словники мови письменника: «Словник мови Шевченка» (т. 1 — 2, 1964) і «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1 — 2, 1985 — 86), «Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка» (т. 1 — 3, 1978 — 79) та ін.

Четвертий етап (від поч. 90-х pp.) характеризується: по-перше, активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самост. держави; по-друге, помітною відсутністю єдиних методол. засад і навіть орфогр. принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917 — 33). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикогр. практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінол. словників кін. 50-х — поч. 60-х pp. і видано кілька нових без належної ревізії лекс. норм укр. мови минулих років. З другого боку, наявна тенденція до повернення традицій укр. словникарства кін. 19 — 1-ї третини 20 ст. (з униканням іншомов. слів, посиленою увагою до нар. лексики, «куванням» слів) та правопису 1928. Найбільшого сусп. резонансу в цьому плані набув «Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С. Гаврилюка (1991, з кількома перевиданнями), де з кількох пропонованих укр. відповідників на ост. місці подається той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним (рос. акушер — укр. пологознавець, бабич, акушер; рос. амбулаторний — укр. рухомий, приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний). Між цими крайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що об’єднуються, проте, прагненням (у кожному окр. випадку по-своєму реалізовуваним) до очищення укр. мови від невластивих їй елементів і відновлення її питомих рис. Лекс.-нормат. і правописні розходження посилюються також у зв’язку з перевиданням словників 1920-х pp. («Практичний російсько-українських словник» О. Ізюмова, два перевидання словника «Фразеологія ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника, «Правописний словник» Г. Голоскевича) та виданням словників авторів з укр. діаспори («Практичний словник синонімів української мови» та «Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського, США). У кількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники. Це, зокрема: акад. «Російсько-український словник наукової термінології» в 3 томах («Суспільні науки», 1994; «Біологія, хімія, медицина», 1996; «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», 1998) та термінол. і галузеві словники окр. авторів; «Англо-український словник» М. Балли (т. 1 — 2, 1996, бл. 120 000 слів). За ними — орфогр. словники: «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (1994, бл. 120 000 слів; ств. на основі 4-го вид. «Українського правопису») та ін.; словники нар. мови: «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1 — 4, 1992); «Словник стійких народних порівнянь» О. Юрченка і А. Івченка. 1993 вийшов «Фразеологічний словник української мови» в 2 томах (2-е вид. — 1999). У 1996 — 97 з’явилися три різні перевидання «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка. Розпочалося видання «Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.» [опубл. в. 1 — 6 по літеру Г, 1994 — 99], що укладається в Ін-ті українознавства НАН України у Львові. Вийшов «Словник синонімів української мови» (т. 1 — 2, 1999 — 2000).

Лексикогр. робота проводилася з 20-х pp. також за межами УРСР та України в цілому. Це переважно: а) перекладні загальномовні словники: «Мадярсько-руський словарь» (Ужгород, 1928), «Українсько-польський і польсько-український словник» Є. Грицака і К. Кисілевського (Львів, 1931), «Українсько-німецький словник» 3. Кузелі і Я. Рудницького (Лейпциг, 1943), «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина і Я. Кретта (Саскатун, Канада, 1955, останнє вид. 1990, бл. 95 000 слів); «Українсько-польський словник» за ред. С. Грабця і П. Зволінського (Варшава, 1957, 30 000 слів), «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава, 1985), «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицького у 2 томах (Прага, т. 1, 1994, т. 2, 1996, бл. 75 000 слів) та ін.; б) термінол. словники: «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926); «Ботанічний латинсько-український словник» Ст. Маковецького (Краків, 1936); «Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, 3. Кузелі (1943); «Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки і сучасного побуту» А. Вовка (Нью-Йорк, ч. 1 — 2, 1982) та ін.; в) нормативні словники: правописні словники К. Кисілевського (1934), О. Панейка (1941) та ін.; «Правописний словник» Г. Голоскевича (перевидання, Нью-Йорк, 1952, 1962); «Український стилістичний словник» І. Огієнка (Львів, 1924; це рекомендації щодо літ. слововживання з орієнтацією на мову «Великої» України); «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» І. Огієнка (1934); г) істор. та етимол. словники: «Етимологічний словник української мови» Я. Рудницького (Вінніпег, т. 1 — 2, 1962 — 82); «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (Вінніпег, т. 1 — 4, 1979 — 95); Г) інші типи словників: В. Ніньовський. «Український зворотний словник» (Едмонтон — Мюнхен, 1969); А. Орел. «Словник чужомовних слів» (т. 1 — 3, Нью-Йорк, 1963 — 66). Історію та питання теорії укр. Л. досліджували Б. Грінченко, П. Горецький, І. Кириченко, А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В. Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, Б. Галас, О. Горбач, Я. Рудницький та ін. Вагомий внесок у створення словників укр. мови зробили І. Франко, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Рильський. Осн. лексикогр. робота в Україні була зосереджена з 20-х pp. в 1УНМ, потім в ЇМ, а з 1991 — в ІУМ. У1951 — 63 в ІМ виходило спец, лексикогр. видання — «Лексикографічний бюлетень». Див. також Словник, Діалектний словник, Етимологічний словник, Зворотний словник, Іншомовних слів словник, Історичний словник, Мови письменника словник, Орфографічний словник, Орфоепічний словник, Перекладний словник, Синонімів словник, Термінологічний словник, Тлумачний словник, Фразеологічний словник, Частотний словник та ін.



Добавить документ в свой блог или на сайт


Похожие:

“Українська лексикографія” icon1 Українська міфологія а Особливості української міфології
На жаль українська міфологія не дійшла до нашого часу в першозданному вигляді, бо після прийняття на Русі христіанства багато творів...

“Українська лексикографія” icon"Українська мова державна мова України. Сучасний статус української літературної мови" Виконав студент І курсу 9-ї групи, медичного факультету, спеціальність: Лікувальна справа
Українська мова – державна мова України. Сучасний статус української літературної мови”

“Українська лексикографія” icon"Українська мова державна мова України. Сучасний статус української літературної мови" Мова належить до так званих вторинних си­стем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є
Українська мова – державна мова України. Сучасний статус української літературної мови”

“Українська лексикографія” iconСтудента 2 лн ІІ, кму№1
Українська культура довоєного періоду. Посилення партійного контролю над духовим життям суспільства в другій половині 40-х років

“Українська лексикографія” iconУкраїнська мова з погляду походження. Тюркізми
...

“Українська лексикографія” iconУкраїнська хата”
Сукупно вони визначали як етнічні обриси матеріальної культури, так і регіональну її своєрідність — окремі типи, підтипи, варіанти,...

“Українська лексикографія” iconФакти русифікації україни
...

Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©zazdoc.ru 2000-2013
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы